крапки

Ламку,  неначе  стебло  бамбука  ,
береш  мою  охололу  руку.
Синіють  вени  рядками  віршів  -
ти  їх  почав,  а  допишуть  інші.
І  не  губами  –  усім  обличчям
її  цілуєш:  від  передпліччя
до  порожнечі,  яка  між  пальців
тече  дощами  і  на  асфальті
лишає  мокрий  брудний  відбиток…
А  я  вже  впевнена,  що  якби  ти
той  текст,  тобою  колись  початий
узявся  зараз  редагувати,
то  не  знайшов  би  ні  слів,  ні  знаків,
що  проросли  б,  як  озимі  злаки,
на  цих  полях,  що  уже  не  родять
ніяких  нових  думок,  відтоді
як  нас  не  стало…  Синіють  вірші
в  прозорих  венах.  І  хтось  їх  пише.
Але  не  ти,  бо  у  них  від  тебе
нема  ні  зігнутих  вітром  стебел 
питальних  знаків,  ні  ком  хвостатих,
щоб  як  за  руку  за  них  хапатись,
ані  окличних  стовпів  опорних…
А  тільки  крапка,  настільки  чорна,
що  навіть  сажа  від  погорілих 
моїх  ілюзій  –  сліпучо-біла…
А  крапки,…знаєш,  вони  природньо
хоч  і  маленькі,  але  безодні.

 
хто не бог

Яке  тобі  діло,  кого  поцілує  Іуда:
мене  чи  тебе.  Все  одно  розіпнуть  нас  обох,
хоча  ти  –  не  Крішна,  а  я  безумовно  –  не  Будда.
За  це  й  розіпнуть.Тут  злочинці  усі,  хто  не  бог.

 
зустріч

В  галереї

Він:
Знайомий,  затишний  і  гріючий  погляд,  як  глиняний  глечик,
курсує  очима  у  карих  затоках,  де  тепло  і  вузько,
аби  не  наткнутись  в  широкому  морі  на  айсберги-плечі,
які  виступають  із  чорної  товщі  глибокої  блузки.

Вона:
Настільки  тілесна,  що  навіть  скульптури  у  неї  в  салоні,
здається,  клубочаться  вогким  видінням  –  без  форми  і  ліній.
Старається  втримати  радісні  зойки  в  невмілих  долонях,
та  в  неї  до  нього  відкрито  всміхаються  навіть  коліна.

Разом:
Чотири  ноги,  половина  з  яких  –  у  взутті  на  підборах,
звисають,  присівши,  з  робочого  столу,  малюють  в  повітрі
квадрати  і  ромби,  кружляють  по  них  і  говорять,  говорять,
говорять…  про  те,  що  самІ  ж  за  хвилину  налякано  витруть.

Бо  їхні  фігури,  подібні  масштабом,  об’ємом  і  суттю  –
дотичні  до  мрій,  та,  на  жаль,  задалекі  від  точки  їх  зіткнень…
Чотири  ноги,  що  ніколи  не  будуть  взаємороззуті,
розгойдують  настрій  в  гулкім  резонансі  із  хвилями  квітня.

* (осіннє)

Дощить  і  дощить.  І  нічого  більше:
що  п’ятниця,  що  вівторок…
Знудьгований  вітер  шукає  вістей,
пролистуючи  бульварну
каштанову  пресу,  та  все,  що  пишуть  -
повтори  старих  повторів.
І,  переполохані  гнівним  свистом,
ховаються  по  кав’ярнях

скуйовджені  доби:  пусті,  як  піна,
з  обличчями  в  хмаровинні,
такі  однакові,  немов  горнята
на  тацях  офіціантів…
А  десь  вдалині  вигинають  спини
мости  -  наче  балерини,
які  опустилися  долу  зняти
зі  стомлених  ніг  пуанти.

І  жовтень  стікає  дешевим  бренді
по  стінках  скляного  міста,
і  небо  його  потихеньку  цмулить,
і,  пахкаючи  кільчасто
імлою,  нотує  нові  легенди
в  розгорнутих  наших  кистях
поверх  листопадів,  що  вже  минули,
про  інші,  що  теж  скінчаться.

( про любофф)

Лишень  вечорова  сутінь
проникне  за  межі  стін,
дійде  до  самої  суті,
того,  що  ховає  тінь

і  місячнозубим  круком
цей  день  заклює  до  мли,
ти  візьмеш  мене  на  руки
і  винесеш  з-під  землі  -

на  вечір,  на  ніч,  на  вічність
на  всесвіт  твоїх  долонь,
на  ліжко,  яке  заклично
парує  густим  теплом.

Роздягнеш  мене  до  болю,
до  ран  від  ядучих  снів.
Лежатиму  під  тобою
цнотлива,  як  перший  сніг,

як  схвилена  плоть  пустелі,
як  тиша  перед  «АОМ»…
В  глибокому  ж  небі  стелі
дрижатиме  слід  мого

урваного  крику  –  срібний,
тонкий  до  безмежжя  нерв.
І  все,  що  тобі  потрібно  –
не  випустити  мене.

Блакитноперисті  птиці
обсіли  цю  волосінь.
І  варто  мене  впустити  -
вони  розлетяться.  Всі.

 

мовчиш

Ти  сьогодні  мовчиш.  Ти  наповнив  пітьмою  свій  рот,
німотою  заліза  наповнив  свій  подих  і  дотик.
Кожним  порухом,  поглядом,  всім  споночілим  нутром
ти  мовчиш.  Ніби  чиниш  допитливим  сутінкам  спротив.

…А  хвилини  бредуть  по  колючій  зірковій  стерні,
Наче  вицвілі  в  пил  і  заляпані  млою  прочани,
поклонитися  праху  доби  і  змішатися  з  ним…
Я  ж  торкаюсь  до  хвилей  твогО  розливного  мовчання

і  стараюсь  вловити  якщо  і  не  зміст,  то  хоч  тон,
хоч  би  напрямок  руху  твоєї  бурхливої  тиші.
Ти  ж  мовчиш  під  стрімким  і  пронизливо  гострим  кутом
і  врізаючись  в  ніч,  починаєш  мовчати  стрімкіше.

…А  паломники  часу  невпинно  прямують  до  снів
і  шипами  зірок  пробивають  оголені  ступні.
І  розжарена  ртуть  витікає  з  поранених  ніг,
і  густими  мазками  маркує  дорогу  наступним

пілігримам.  І  цей  капілярний  отруйний  маршрут,
він  проходить  твоїми  очима.  І  я  помічаю
як  холоне  і  гусне  червона  розпалена  ртуть
й  опускається  в  товщу  твого  розливного  мовчання.

 

(мез) альянс
……………………………………..    ТобІ.

Он  старше  ее.  Намного.  На  очень  много.
На  душу,  где  нету  места  для  новых  виз.
На  сына  и  дочь.  На  веру  в  себя  и  в  бога.
На  пули  в  спине.  На  взгляд,  устремленный  вниз.
На  петли  венков  –  на  шее  и  на  могилах.
На  стебли  проросшей  истины  в  закромах
он  старше  ее.  Он  старше,  чем  все  другие,
сидящие  на  соседних  шести  холмах
четвертого  Рима.  Старше  чужих  ошибок.
Он  старше,  чем  самый  долгий  осенний  стих.
И  ей  не  страшны  года  за  плечами,  ибо
он  взял  их  себе  и  будет  их  сам  нести.

 

правда жизни

«Ну  что,  ты  уже  готова  к  расправе  с  душевным  зудом?
Отлично.  Держи  платочек  –  я  вижу,  прорвало  шлюзы.
Боишься,  что  будет  больно?  Не  бойся,  конечно  будет!
Но  ты  ведь  сама  хотела  избавиться  от  иллюзий.

Хотела  нежнее,  мягче?  В  твоих-то  «уже  за  двадцать»?
Луна,  лепестки  на  шелке,  «ай  лав  ю»  и  сбоку  бантик?…
Пора  бы  тебе  очнуться,  раздеться  и  рассчитаться  -
ага,  наперед,  с  доплатой  за  латекс  и  лубриканты.»

 

отключка

Иду  на  свет,  а  он  –  в  отключке:
его  избили  декабри.
Пишу  стихи  –  не  пишет  ручка,
оторванная  от  двери.
Смотрю  в  окно,  а  вижу  стены,
на  стенах  –  пол,  в  полу  –  глазок.
Сегодня  я  открыла  вены
и  разлила  в  стаканы  сок,
что  бродит  в  теле  четверть  века
и  скоро  превратится  в  бред
(он  выбродился  б  в  человека,
да  недостаточно  прогрет).
Стаканов  несколько:  возможно
ко  мне  нагрянет  новый  день
и  старый  друг…  и  осторожно
начнут  полы  снимать  со  стен,
и  включат  свет,  и  стих  допишут,
и  декабрям  намнут  бока.
И  двери  (с  выходом  на  крышу)
для  ручки  есть  наверняка.

 

* (пограничное)

Давай  остановимся.  Слышишь?  Так  надо.  Давай?
Покурим  пока,  перехватим  в  кафе  бутербродов…
Я  слышу,  как  рядом  срываются  с  места  слова
и  сходят  лавиной  с  ума…  А  моя  голова,
она  ведь  из  той  же  безудержной  снежной  породы.

Мы  так  оторвались  от  времени  и  остальных,
что  уровень  грез  подошел  к  болевому  порогу.
Давай  остановимся  и  подождем  до  весны:
небесные  ЖЭКи  работают  хуже  земных,
а  скользкая  крыша  опаснее  скользкой  дороги.

Давай  остано…  Ты  спешишь?  А  куда  ты  спешишь?
Вот  в  том-то  и  дело,  что  цель,  как  всегда,  непонятна…
Смотри,  мы  с  тобою  уже  на  границе  души,
а  что  там  за  ней  –  неизвестно.  И  надо  решить:
идти  нам  туда  или  все  же  вернуться  обратно?…

7 комментариев к "Наталя Білець"

  • Кириван (guest):

    хм… каким-то загадочным образом оказалась в данной подборке «Зустрич») что делает подборку еще более интересной (архи-имхо))

    • мавочка:

      Кір, це або чистий випадок, або нечистий, або укладачеві підбріки (Ал, хелллоу!:))) подобаються посміхнені колінки :)))

  • Al:

    ну я вот как «укладач» пытался подобрать те вещи которые могли бы высветить творчество Тали с разных…сторон…) а также прийтись эгоистично мне весьма по вкусу, и «Зустріч» как раз входит в обе эти рубрики…) а что такое?…)

    • Кириван (guest):

      Просто в сборку моих вещей (подобранную также тобой) вошла моя «Встреча», которая явилась ответом на Наталину «Зустрич») Вот я и подумал, совпадение это или умысел?))
      А вообще, приятно, что именно так и вышло)

      • Al:

        какая прелесть)) я вот сейчас перечитал, ведь и вправду как оно мило оказывается сочетается ) ну, таки судьба)

  • мавочка:

    Конечно, судьба! Я бы даже сказала fate… :)))))

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>