НАРОДИ МЕНЕ ПЕРШОЮ

Народи мене першою… Ти колись вишивала про це
не одному губами по спині…
А тоді, промінявши весну на тютюн і чаї, почала по росині
відкладати у глечик покірне бажання забути…
І нікого… Ніхто… Не із чар. Не із хмар.
За плечима висить… випадковий комар -
наче донор отрути.

Народи… Я в життя упаду, не порушивши жодної пастки.
Я повзу скорпіоном у цинковий листопад.
І зриваю твою запізнілу усмішку,
наче афішку,
і проколює кожну клітину, мов вісь ординат,
незворушне, пряме і гаряче бажання упасти…

Народи,
поклади,
хай стікає сукровиця зла і дзвінка неодмінно туди,
де морям перекушено вени, де квітнуть хвости пожеж
де чорніють далекі сади
без меж,
де лисиці кладуть під коріння свої імена недовершені…
Народи мене першою.
Поділивши на зморшки даремних ночей однину,
не курком і не короком слід би почати війну,
не повірити рунам і ранам, не ждати прибутку.
А вітри архаїчні уже пуповину плетуть,
і нудьга закипає, утричі сіріша за ртуть.
Ти стоїш, опустивши слова нижче всякого смутку…

Народи мене першою.

БЛИЗНЮЧКИ

Я в шість не любила зеленку і вазелін.
Імітувала хвороби, постійно губила ручки.
Підходила до чужого вікна, що росло із землі,
а з нього дивились на мене сусідські близнючки.

Їх каламутні погляди з-під широких лобів,
їх безкінечна слина й короткі стрижки.
А ще в них був тато і він їх, здається, любив.
Ставив по черзі на підвіконня і гладив ніжки.

Я поверталась додому, лаяла школу, їла обід,
ловила в тенета заздрощів оті сопливі моменти,
згадувала щосили, яким був мій дід.
А мама, затуркана, бігла по аліменти.

І коли закривалися двері, вимикалося світло,
Усі на світі секрети розлазилися по фантиках.
Я уявляла, як сильні руки, ніжно і вміло
Одягають на мене форму і білий фартух.

А місяць вростав у осінь уламком ребра.
І вже нічого на світі не мало значення…
…І кожного разу мама казала, що хоче мені добра.
І просила пробачення.

***
Знаєш, коли в цьому будинку вночі зарубцюються двері,
Коли він стане схожим на стовбур
(а мо, на стовп),
коли заікнеться про церкву остання миша
(о, чуєш, остання миша!) – Мері,
ти вже нікому не скажеш : «стоп!».
Мері, моя маленька, моя канарко,
Коли б ти хоч трохи знала того, що Господь забув!
А поки-що дихати нічим. І, врешті, чому так парко?
Відкрий-но ліве, я там скупаюсь, –
Буль-буль!
Але ж таки ні! Купатись так боляче, так незвично!
І правда,
З роками стають мутніші не тільки слова.
Спускається знаком з неба (для тебе – окличним!)
Прекрасна  остання гусінь
                                   (о, чуєш, – остання гусінь!) , що мертва її голова.
Знаєш, коли в цьому будинку не стане вже зовсім кисню,
І ти вже не будеш Мері, а потім не зможеш і бути,
Прилетить здоровенний янгол і щось натисне
                                     (о, чуєш, як він натисне!).
що ніхто й не помітить, чиї ми люди.
А ти ж така лагідна. Ти так мене заповзято їла,
Залазила далі, ніж великий Далі у образ, –
Тепер витягуй отруйну свою пір’їну.
Бо серце набрякло –
Чим це скінчиться добрим?

Коли зарубцюються двері –
Настане тиша,
Як у звичайних деревах,
(Наших погаслих дітях),
ти нікого не вкусиш і не зупиниш,
бо ти ж тільки миша (не птаха, а миша!) –
остання,
навіть без церкви  у сірих своїх надіях…

Як тобі не-живеться?

Як тобі не-живеться? Чи всі зашнуровано рани?
Відпустивши коріння, зростає і важчає хрест.
Потойбічна зима все кровить і кровить снігурами,
електронні хорти на сторожі забутих адрес
відгризаючи тіні від себе, спокутують вірність…
Я тоді тризіркову твою висоту не взяла…
Біла готика церкви і небо, пошите навиріст
ще не раз пересниться… А нині – мала
наша гойдалка тінню малює тонкі паралелі
на глухому піску, де зрослися дитячі сліди.
Як тобі не-гойдається, сонце? І світ на тарелі
по скибках пізнається. Не обертайся, іди…
Бо вже казяться пси і вгинається ніч, як лозина
бо зірватися – значить упасти губами на крик.
Ти живеш… На снігах… На мізинчику сонного сина,
і на всьому, до чого торкатися звик.

Що лишилось по нас? Недостуканий рок, недовивих
потаємних суглобів, терпкий аромат глибини,
наче перший кальян, і остання надія на видих…
Як тобі там не-дишеться? Вже коли що, не-дзвони…
Снігурі – не поштові. Їм важко приносити вісті.
Скориставшись корою, хоч краплю смоли напиши…
Я тоді не сказала… Мене перекраяло місто.

Я тоді не взяла висоту.
Бо хотілось вершин…

 ДІТЯМ ІЗ ЧОРНИМИ РЕКВІЗИТАМИ

Цікаво, а що їм сниться, дітям із чорними реквізитами,
дітям без ваги і волосся?

…Їм сняться уривки прожитого…
нібито справжній сніг торкає долоні лоскітно
ніби приходить вірний покидьок Санта
із благодійної акції
ніби створюють «скриньку бажань» на сайті
і бажання збуваються.

…- Подаруй мені свої чотки, щоб пальці гуляли.
Коли полетиш до Ізраїлю, буду за тебе молитись.
- Думаєш, допоможе? Смерть не надуриш нулями…
Зате маю тепер батьків – італійців.

- Ти чула… вночі… як тужили дерева нашого саду,
торкалися вікон, ламали холодні руки…
- Я житиму, житиму! Буду про все писати,
коли запозичу кров і куплю перуку.

Цить, не плач.
Увімкни приймач.
Ходять круки стежками мокрими.
Діти сидять над уроками.
За садом – межа.
За межею – іржа…
вий вітер, іржавий світ.
Не покине палату жах
Не озветься блідий сусід.
Тонко входять еритроцити
із тромбоцитами
до нового житла
де бракує тепла
і посходили цифри…
Лікар творить діагнози. Творить дива
значно рідше… Одначе на два
множить кожен хабар, і латає людей,
і літає, літає, і чує:

біля хворих вікОн
ходить сон-леприкон.
Лікар повен ідей:
він клепає закон .

І закон не працює…

РАВЛИКИ ТА ЖУКИ

щоб не терпіти щоразу гострішого мовчання на тему дітей
вони заведуть великих равликів
годуватимуть їх із долонь як ангелів аби тільки ні в якому разі
не обірвались години її медитативного дозвілля
так
авжеж
равлики
що може бути краще й живіше
навіть не чутно як вони дихають
тільки посеред ночі він випадково торкнеться її щоки
так і не зрозумівши чиї там сліди…

колись вони вміли сидіти поряд а не напроти
він вчив її орудувати китайськими паличками
щоб тільки був привід торкатися її пальців
а потім заплющивши очі довго мусолити згадки
про ті голодні східні вібрації попід шкірою…

вона кладе йому до рота кавове зерня зі свого язика
так наче хоче передати якусь нечувану мову
ніби хоче стати одним із його діалектів
щоб він говорив до равликів…

але боже
як боляче часом буває іти по чужій воді!

раз на місяць він таки утікає за місто
де має навіжено-гарячу маленьку подружку
таку маленьку що ледве може вмістити її в долоні
що боїться її цілувати аби не зробити їй боляче
тільки подумки взявшись за руки
вони ходять жують травинки
сміються говорять блукають одне в одному заплітаються тінями
ламаючи ноги ребра слова

«двадцять років потому я мала дивне захоплення
ловила різних жуків і живими клеїла на папір
уявляєш тримала жука аж доки він не приклеїться
чорні зелені перламутрово сині жуки помирали на білому
героїчно за дивну дитячу ідею»

він розгядав би вічно колекцію мертвих жуків
щоразу знаходячи серед них когось із давніх знайомих
там серед розкришених лапок і розчепірених крилець
жило щось смачне і забуте
«мала
ти золото»

і коли її губи стискають його найчутливіший нерв
здається
за ними стежать великі очі жуків

КАРАНТІНО

Кажеш, талант – працює, а геній творить?
Чим же тоді займається ТОЙ ЩО НАД НАМИ?
Ось позникає трохи людей і стане менше заторів,
а потому підуть сніги розмотаними бинтами.

Ми такі геніальні, ми вміємо жити дзвінко і лунко,
тільки агатове небо хронічно стискає м’язи.
Хлопчику Карантіно лиши свій марлевий поцілунок
лиши лимонну надію на біг-бордах моїх повязок.

У цього світу є свої санітари і чорнороби
тінями невідмитими вічно висять на стінах.
А також є той хто точно знає якої ти проби,
коли починається страх і кінчаються вітаміни.

Катайся, тусуйся, носи свій галімий шарфик,
плодися і множся чи просто цілуйся з ким хочеш.
…Одначе я знаю: вночі відчиниться шафа,
і звідти до мене вийде Лимонний Хлопчик.

ФУГУ

Прижилися, згорнувши хребти, нерозривно чужі…
Нам хотілося льоду і плакати… вперше… А вдруге
не хоронять нікого. А що це блищить на ножі?
То не зародок моря, то серце убитої фугу.

Виривай обережно, як око зі сну виривай,
Не від світу цього, не від кухні – воно самородок.
Так блаженно стискаються тільки ворота у рай.
Вибирати не варто, бо вибір і сам тебе “зробить”.

Фугу в синіх одежах бреде вітражами до хмар,
Її тупіт – важкий, її подих – незмінно у спину.
На високому березі вже зачекався човняр,
язиком витираючи крапельки адреналіну.

Фугу міряє танцями вічно солону пітьму,
випускаючи мантри у тихі глибини наосліп.
Хто нутром доторкнутись до неї посміє, тому
будуть довго світити її порцелянові кості.

І ти міцно заснеш у собі, за останні часи
заплативши покорою, першу любов жовтоперу
понесеш у долонях, як Бога… І тетрадоксин
замуркоче по тілу, чистіший за душу паперу.

Тут, на білих диванах, посіяно палеоліт,
бо немає нам руху, як ліків немає від зради.
Під чужими світилами б’єшся, мов фугу об лід.
А яка мені радість…?
Скажи, ну яка мені радість?!…

***

Розчесавши усі на світі моря, скуштувавши дикого тютюну,
відгризши важку лапу втоми,
він повертає до свого проклятого берега,
де так порожньо й страшно, що птахи вирощують ікла,
а замість товару приходять нові каліки та жебраки.
Він за звичкою промовчить: “Ну, доброго ранку,
вічнозелена купо лайна!”
А місто, як завше, не скаже: “З поверненням, збоченцю!”

Він, потоптавши іржавий пісок, зітре зі щетини пил,
щоб знову піти до неї,
до тієї хороброї дівчинки у червоних гумових чобітках,
що хоче його…
Що хоче його
нових оповідок і жуйок і дивних звірів у великих книжках.

Він посадить її на широке як світ підвіконня,
де чорні пухлини вазонів,
де довгі шиї малахітових кактусів тягнуться крізь камінці,
щоб побачити, що буде далі.
А казка в його долоні, наче маленька мушка,
то стихне, то знову шукає свободу.
І ось він – твій заморський спаситель, твій ірисовий рай.

Що бачила твоя мати, як на неї зійшов благодатний біль?
Чи чула вона звуки сирітського хору,
коли клала тебе на вологі кущі ялівцю?
Хто похрестив тебе з першими переломами,
коли всіх ангелочків було розібрано,
а ти довго дивилась на шторм, а потім
упала в кому?
Він тебе підібрав. Він тебе похрестив. Він тобі берег.

…Жебраки так низько відпускають дим,
що вони, ідучи повз них, взявшись за руки,
наступають на нього,
причаївши у горлі кожен свою монетку.
Ідуть по місту, де немає цирку, бо нікому не весело,
ідуть по мушлях – бо ніхто у них не живе, окрім
приблудного шуму,
ідуть відпускати гріхи покинутим кораблям…

ХАЙ ТОБІ БУДЕ ХАКІ

Кладовище польотів. Куди наш літак торохтів?
Перелатане плямами поле, попалені плани…
Фіолетовий попіл… і неба холодний архів…
І червона трава на долонях убитої панни.

Хто зі мною тепер? Мій цинічний Господь – нашатир
та нажиті слова, канонічно уцвяшені в давність,
марсіанська вода, тридесятого світу пунктир
попід шкірою пнеться і хрін його хто передавить.

Я би тільки травинкою гралась тобі по щоці,
я б поцілила в тебе, щоб тільки ділитися кров’ю.
(Тиха курво кімнатна яких іще треба рубців,
щоб урешті навчитися Тишу ділити натроє?!)

Хто з тобою? Дівчата пливуть і пливуть і полин
перестиглої слини повільно приводить до тями.
…Викидаю набої і небо стираю з колін.
Хай тобі буде хакі. А я обійдуся синцями.

4 комментариев к "Анна Малігон"

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>