Нехай на цьому місці розташуються 2 тексти дуже цікавої американської авторки періоду розбитого покоління у перекладі українською.

Знаю

Коли я прочинила двері
листя на виноградній лозі
шепотіло піднесеним
шелестом.
І знічене моїм приходом
воно зчаїло свій зелений подих -
так само люди застебають ґудзики на куртках
як ніби вже і так пора
і ніби їм обридли всі розмови
іще до того як з’явився ти.
Та я зловила
його кволий порух
і тиху мову із собою сам-на-сам.
Тепер я буду рухатись, як світло
мов обережний промінь, ледве-ледве
відкрию двері, щоби тихо
почути це.

Лютневий вечір у Нью-Йорку

Коли загасають прилавки, повітря світиться
зимовим світлом, блакитним, ніби ірис,
морозним сяєвом у тьмяній
манні слюдяній, на солі тротуарів.
Коли будинки зачиняють двері,
то вільні кроки накладають візерунки
на вулиці, чи квапно, чи повільно; і кульки
гóлов чи пливуть, чи тонуть понад них.
А тіл, здається, і немає.
Коли вогні ясніють, а небо лине в темінь,
дві жінки йдуть неквапним кроком,
і та, що на кривих підборах, каже:
«А знаєш, я скажу тобі: набільше
люблю життя. Так, я люблю життя! І навіть
якщо я схрипну зі старості, або почну кульгати!
Навіть якщо кульгава буду, розумієш? Я все одно…» -
а далі вже не чутно.
І суміш гомону з дороги
тече рікою на чотири русла
у танці компасу.
Небесні клини,
увігнані в кінці алей,
це небо сходу, заходу: надвечір все живе!
І час відкрито на краю зими.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>